Пригадується, що на початку 90-х років минулого століття тенденція до зміни «крісел» суддів на не менш важливу проте більш оплачувану працю адвоката була досить поширеною. Заробітна плата суддів в ті роки була мізерною і ледве забезпечувала мінімальний прожитковий рівень. Водночас роботи в суді було і залишається багато, а кількість справ зростає, як власне і їх складність.

Саме ці обставини зумовили перехід частини суддівського корпусу до лав адвокатури в ненайкращі часи функціонування судової системи. Аналогічна ситуація виникла з переходом в «адвокати» представників правоохоронних органів. Найпоширеніша аргументація, яку доводилось чути – статки більші, а відповідальності менше, ще й керівництво відсутнє як таке. Словом приватна практика без будь-яких обмежень.

Заради справедливості варто зазначити, що були й «переходи» в зворотному напрямку, тобто з адвокатів до суддів, значно рідше з адвокатів до органів МВС чи прокуратури.

Але в ті роки (на початку 90-х) такі випадки були все ж поодинокими. На сьогодні ситуація докорінно змінилась, професія судді дедалі більше набуває авторитету та окремого високого статусу в суспільстві. Без сумніву така ситуація є правильною та виправданою, адже без побудови в державі сильної, незалежної та авторитетної судової влади про розвинуте громадське суспільство європейського зразка годі й говорити. Факторів, що впливають на поширення такої тенденції кілька, зокрема загальне зростання правосвідомості суспільства, зміцнення усвідомлення ролі судової влади в побудові демократичної держави, наочне яскраве (вибори 2004 року (Верховний Суд України), кілька резонансних рішень Конституційного Суду України) демонстрування значення судової влади в українській політиці та й житті держави загалом. Важливим також є фактор підвищення заробітної плати суддям, збільшення фінансування судової системи в цілому.

Все це створило в суспільстві умови для зміни вектору «міграції» суддів в адвокати. Останнім часом дедалі більше адвокатів приміряють на себе суддівську мантію, напевно, прагнучи стабільності, поваги та авторитету оточуючих.

Позиція не безсумнівна, проте не позбавлена логіки та сенсу. Як завжди, в будь-якому важливому рішенні є свої «за» та проти», переваги та недоліки, плюси та мінуси.

Якщо говорити про встановлення обмежень при переходах із статусу судді, прокурора, працівника МВС до «цеху» адвокатів, варто зазначити, що чинне законодавство таких обмежень не передбачає. Напевно не буде їх і в новому Законі України «Про адвокатуру», що широко обговорюється вже тривалий час. Додам, що будь-які подібні обмеження, на мій погляд, будуть суперечити закріпленому в ст.43 Конституції України принципу вільної реалізації кожним свого права на працю, а також вільного розвитку власної особистості (ст.23 Конституції України). Інша справа, що адвокат не може одночасно працювати в суді, прокуратурі, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державному нотаріаті та органах державного управління. З цим варто погодитись, враховуючи також і те, що саме такі обмеження передбачені ч.2 ст.2 чинного Закону України «Про адвокатуру».

Окреме і не менш цікаве питання про стиль роботи судді – колишнього адвоката та судді – колишнього працівника правоохоронних органів. В ідеалі жодних відмінностей відчуватись не повинно виходячи з позицій задекларованих в процесуальному законодавстві щодо справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду справи. Проте фактично відмінності все ж існують хоча й виявляються досить по-різному і з різною силою. Значною мірою прояви минулої професійної діяльності в теперішній діяльності на посаді судді виникають в людині підсвідомо, адже будь-яка робота, що виконується протягом певного часу накладає свій відбиток, формує певні якості та переконання. Немає однозначної відповіді добре це чи погано. Все досить індивідуально. Головна теза полягає в тому, щоб здобуті, під час виконання іншої роботи, професійні чи морально-етичні якості не впливали на справедливість та неупередженість судді під час здійснення судочинства.